Руслан Поночевный

 

Короткометражный фильм "Намір"




Удивительно, что этот фильм снятый и смонтированный в рекордные сроки до сих пор вызывает интерес. Вот что значит хорошая литературная основа и сильная тема.

Жаль, что нехватка времени и недостаток финансовых возможностей вынудил меня урезать оригинальный сценарий на 90% и не позволил выполнить его на высоком техническом уровне. С другой стороны, опыт, который был получен в результате этой работы невозможно недооценить. Это была тренировка несгибаемого намерения в буквальном смысле, когда разум и тело были настолкьо измождены что просто сдались, а я продолжал работать силой собственной воли. Намерение. Вот что сделало это фильм.


Літературний сценарій

Сільський дім. Вечір. Професор Іван Іванович Галушка складає речі у валізу. В кімнаті нікого нема. Наспівуючи мотив своєї улюбленої пісні «дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл чому не літаю», чоловік упаковує стовпчики штанів та сорочок у валізу. В хату заходе жінка професора Віра Іванівна. Вона скидає з плечей верхню одежу, знімає черевики. Вона помічає чоловіка.

– А куди це ти зібрався? – здивовано запитує жінка.

– У Мексику – спокійно відповідає професор, продовжуючи наспівувати мелодію. Він світився як сонце. Від думки про те, що він їде за кордон його наповнював прекрасний настрій, якому, здавалось, ніхто не міг завадити.

– Куди?

– На кудикіни гори.

– Що?

– Те що чула. У Мексику іду.

– Та яка, к чортовій матері, Мексика?

Жінка подивилась на чоловіка із неприкритою підозрою, ніби сумнівалась у тому, що він при своєму розумі. Вона підішла до нього, поклала долонь на кришку валізи та різко надавила. Кришка придавила чоловікові руки. Той скрикнув від болі.

– Коли?

– Завтра вранці, – від грубої виходки жінки радість професора зняло як рукою. Побоваючись щоб вона не вдалась до більш радикальних засобів, він тихім голом пояснив: – Машиною їдемо до Київа, а з Києва летимо у Мехіко.

– З ким?

– З Юрком. Точніше з делегацією письменників, яку очолює Юрко.

– Надовго?

– На півтора місяця.

– Півтора місяця – повторила жінка, намагаючись усвідомити те, що він сказав. – А чому ж я тільки зараз про це дізнаюсь?

– Раніше не міг сказати. Був не впевнений що поїду.

– А зараз впевнений?

– Впевнений.

– Точно?

– На сто відсотків.

У голосі чоловіка знову з’явилась впевненість. Він відштовхнув жінку, закрив валізу, поклав її на підлогу, дістав книгу Карлоса Кастанеди, яку почав демонстративно читати, натягнувши на очі окуляри, загородивщись книгою як щитом. Жінка зрозуміла що чоловік налаштований серйозно. Раптом вона змінилася.

– Ой, а чого ж це я стою? – ласковим голосом сказала вона – Раз чоловік їде, треба це відзначити, так?

За митть вона дістала із схованки велику пляшку з самогоном і показала професору. Чоловік подивився на пляшку поверх окулярів. Побачивши бутиль він не утримався від широкої посмішки. Жінка поставила пляшку на стіл, принесла на підносі сало, хліб, банку з солоними огірками. За півхвилини чоловік та жінка сиділи за накритим на скору руку столом . Професор відкупорював самогон, жінка відкривала огірки. Професор жестом запропонував жінці випити, але та відмовилась. Чоловік налив собі і без зайвих слів випив.

– Як же ти без мене жити будеш? – запитала жінка, протягуючи чоловікові солоного огірка – Хто ж тебе від твоїх бісів рятувати буде?

– Вони мені вже не заважають, – промовив чоловік, беручи до рук книгу. – І, взагалі, ніякі то не біси, дурна ти баба. То неорганічні істоти. Дон Хуан казав що той хто бачить, здатний зробити з них своїх союзників.

– Чортів союзниками робити? Ну-ну...

Жінка протягнула чоловікові канапку, той закусив, і не довго думаючи налив собі другу чарку.

– Охаменись, Івась. Покайся перед богом поки не пізно.

Професор проглотив самогон. Жінка повторила операцію – спочатку огірок, потім хліб з салом. Чоловік закусив.

– Нічого ти не розумієш, Віруся, – промовив чоловік, пережовуючи сало. – Раз я сприймаю цих істот, значить, це правда. Все що каже дон Хуан – правда. А він каже, що кожна людина може навчитись бачити енергію. І людина, яка бачить, може на власні очі переконатися що бога нема. І чорта теж нема. Є тільки енергія...

– Грішник твій дон Хуан. І ти грішник. – жінка видрізала собі шматок сала і поклала його у рот. Пережовуючи його вона продовжила – Я за тебе боюся. В тебе серце погане... не дай бог щось трапиться.

– Але воно і тут може трапитись. Яка вже різниця тут чи там? – відповідає чоловік, не відподячи погляду від книги.

– Психіка в тебе слабка, – продовжує жінка. – Через цих чортів в тебе і так не все гаразд з головою, а ще ця Мексика... Повернешся геть божевільним.

– Не хвилюйся, не повернусь.

Почувши це жінка поперхнулася. Професор налив собі третю чарку.

– Як це?

– А от так – самогон пійшов у горло професора. – За мною ніхто пильнувати не буде. Коли всі будуть видїзджати, я вночі тихонечко втечу. Юрко обіцяв допомогти.

– Боже ти мій...

Віра Іванівна не могла повірити в те, що почула. Чоловік очікував, що вона подасть йому закуску, але жінка не рухалась. Він взяв огірок, відкусив, потягнувся за салом. Деякий час вони мовчали. Чоловік пережовував хліб з салом. Жінка розгублено дивилась у простір перед собою.

– А як же огород? – раптово запитала вона, – Хозяйство? Як я без тебе все потягну?

– А як ти стільки років без мене все тягнула? Так само і потянешь. Не моє це. Розуміеш, Віруся, не моє. Я хочу всесвіт досліджувати, а не пахати, як мул все життя.

– То що ж я маю робити? З мене ж люди будуть сміятися!

– Ну не дурна? Я ж тобі кажу, не хочу я такого життя! Людина це щось більше ніж шматок сала. Людина здатна перевтілюватися у птахів, проходити скрізь стіни, подорожувати на інші планети, бачити суть речей, літати! Чуєш ти, недалека жінка, я хочу літати, а не в городі копатися!

Він вмикає програвач пластинок. Налаштовує голку на улюблену пісню. Починає грати мелодія, яку він наспівував на початку. З першими звуками професора охоплюють глибоке відчуття суму та космічної самотності, здається, що він от-от заридає.



Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, Ти крилець не дав? –

Я б землю покинув і в небо злітав!



Жінка дивиться на чоловіка з кам’яним обличчям. Намагаючись не показувати ніяких ємоцій вона наповнює чарку до краю і протягнує її професору. Той бере чарку не дивлячись на жінку. Випиває. Протягує руку щоб взяти закуску, але раптом, очі у нього закочуються, рука опадає, і все тіло грохається на підлогу як мертве. Віра Іванівна дивиться на нього з переможною посмішкою – нарешті її план здійснився. Вона глибоко здихає, перехрещується, хватає чоловіка під руки та тягне його до комори.

У коморі жінка кладе професора на підлогу. Вона вже збиралась йти, але, неочікуванно, чоловік прокинувся і почав наголошувати, ніби даючи відповідь на незадане питання. Зараз це був дуже п’яний чоловік, який майже нічого не усвідомлював.

– Піду вчитись до індіанців!

Жінка перелякалась. Вона здригнулась і швидко притулилась до стіни. У руках професора була фотокарточка індіанця, розмахуючи якою він сказав:

– Знайду лавочку, лягу на неї і буду чекати поки не вмру... дон Хуан прийде... буду вчитись в нього...

Промовивши останні слова професор відкинувся і захропів. Жінка взяла фотокарточку.

– Тьху ти, прухфесор! Чому ж цей папуас тебе навчити може?

З цими словами Віра Іванівна вимкнула світло і вийшла з комори, зачинивши двері на замок. На кімнату, де залишився чоловік, спала повна темрява. (Як раз у цей момент перший куплет пісні закінчився. Останні слова „ Я б землю покинув і в небо злітав!” пролунали у повній тиші)

Наступного ранку (який почався як раз із початком другого куплета пісні) Віра Іванівна у професорських окулярах переглядала книгу Карлоса Кастанеди. Поруч з нею грала пластинка. На столі лежала фотокарточка індіанця.

У цей час із комори монотонною канонадою роздавався гучний стук кулаками. Професор тарабанив у двері благаючи випустити його. Не звертаючи уваги на грохот жінка діловито перегортала сторінки.

– Відчини! Мене Юрко чекає! Я мушу їхати!

– Нікуди ти не поїдеш. Ще мені не хватало, щоб з мене люди сміялися. Він втекти надумав! То який би був позор! На цілий район позор! Що у Віри Іванівні чоловік втік – ще гірше якби взнали який він грішник.

– Люба моя, кохана, дорога, благаю тебе! Віруся, відчини!

– З мене я так люди сміялися, що маю такого чоловіка ледачого – цвяха в стіну не заб’є, свиню зарізати не може. А як на город зі сапкою виходив, то все село збігалося посміятися.

– Стара відьма, відчини я тобі сказав! Я з тебе три шкури спущу, курва мать!

– Нее, голубчику, не один ти тут прухфесор! Я теж, Івасю, якийсь гонор маю.

– Ой, біси! Відкрий, Вірка! Знов почалось! Ааа!

– Так тобі й треба! Це тобі кара господня! Будеш сидіти доки з тебе всі біси не повиходять!

Крики із комори значно посилюються. По цих звуках можна зрозуміти що професор почав з чимось битися.

Чоловік відчаяно бється з чимось страшним та потужним. Він просто шаленіє від жаху.

Пластинка крутиться на програвачу, виголошуючи наступні слова.



Далеко за хмари, подалі від світу,

Шукать собі долі, на горе - привіту,

І ласки у сонця, у зірок просить,

У світі їх яснім себе показать.

І волю шукать..



Жінка починає палити книги професора. У вогонь летить і фотокарточка індіанця.

Чоловік кричить так наче його ріжуть. Раптом він починає хапати ротом повітря, судорожно хватається за груди і рве на собі рубаху. Очі в нього закочуються, ноги підкошуються, тіло повільно сповзає вниз по дверях. Обличчя чоловіка перекошуюється від боллю. Професор опускається на підлогу та завмирає бездиханно.

Саме в цю митть видавши останню строфу пісні «І волю шукать» програвач автоматично вимикається, штанга з голкою відривається від пластинки і плавно стає на своє місце. Виніловий диск повільно загальмовується доки не перестає рухатись.

Хату заповняє тривожна тиша.

Почувши неладне, жінка залишає книгу горіти у вогні, а сама несміливо йде до комори. Наблизившись до дверей вона напружено прислухається. Нічого. Тремтячими руками вона дістає з карману ключ від дверей і відчиняє його. У ту ж саму митть, коли замок відчиняється, двері різко відкриваються і тіло професора падає до ніг жінки. Страшенний жах, який пронизує жінку від голови до ніг, змушує її відскочити від тіла. Вона протягує руку у напрямку метвого професора, наче хоче потрогати тіло, але не може зробити й кроку. Вона закриває руками обличчя, її тіло починає трястись від безмолвного плачу.

У вогні палає книга Кастанеди. Від фотокарточки індіанця залишився лише попіл.


Создан 10 ноя 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
free counters